Зустріч із Віталієм Запекою: про філософський «Абсурд», майже Шевченківського лауреата «Цуцика», «Героїв, хероїв…» і не тільки
Слідкуйте за «Новини Полтавщини» в Google
У Полтаві, у затишному «БлагоПросторі» біля Свято-Успенського собору, відбулася творча зустріч із письменником, фотохудожником і захисником України Віталієм Запекою.
– Це унікальна людина. Пан Віталій – ветеран і військовослужбовець, талановитий фотохудожник, а тепер і талановитий письменник. Його книги, мені здається, побудовані на глибокій спостережливості письменника, який може підмітити якісь такі речі, людські особливості й іронічно, дотепно, весело, але лагідно, красиво, гарно описати їх у своїх книгах. Я думаю, що ці книги – філософські, там є багато речей, які будуть корисні нам у практичному житті, – представив митця та його творчий доробок на початку заходу митрополит Полтавський і Кременчуцький Федір.
Він давно знайомий із Віталієм Запекою, і час від часу чоловіки ведуть навіть світоглядні дискусії. Виходить досить цікаво, адже письменник відверто каже про себе: «Я по натурі атеїст».
– Владика Федір це знає. Сміється з мене, сперечається. Йому цікавий мій погляд на церкву, релігію. Знаєте, на війні так чи інакше, який би ти не був атеїст, а про Бога думаєш. Коли на тебе летить і прилітає, то не те, що згадуєш молитви, які зроду не знав, але й нові придумуєш, – ділиться автор.
Згадав про Бога Віталій Запека й у своєму романі «По спіралі». Хоча це не робота теологічного спрямування. Ця книга – ніби провісник того, як житиме суспільство років за 15-20 при розвиткові цифрових технологій.
– Недолік на війні: ти не знаєш, чи будеш жити завтра. Цю книжку я боявся недописати, – зізнається письменник.
У результаті вона вийшла маленькою. Для видавців – неформат. Але митцеві хочеться, щоб роман прочитали, оцінили. Тож, якщо не візьмуть у друк, обіцяє виставити на широкий загал в електронному вигляді, щоб не було, як у Джорджа Оруела з «1984», що надрукували лише після смерті автора.
Хоча зазвичай оприлюднювати свої твори Віталій Запека не поспішає:
– Я нетиповий письменник, неправильний. Я пишу для себе, як правило. «Полінку» мій друг віддав таємно від мене, і, коли я приїхав з ротації, мене сіпають за рукав: «Ми хочемо надрукувати. Отут розпишись». Я розписався: «А за що?». – «Ви нам рукопис передали». – «Так я не дав». – «А нам уже дали»… Видавництва від мене ридають, бо я віддаю якийсь рукопис, потім забираю. Гоголь відпочиває: він один рукопис знищив – я вже два. Я вважаю, що письменник як вільна людина має право писати скільки завгодно книжок, але його святий обов’язок надрукувати якомога менше. Тоді це буде якісно. Зараз я викручуюся. Пишу приблизно 95% книжки. 5% не дописую. Уже не буде спокуси, щоб її друкувати.
Але «Бабах на всю голову» з цієї картини цілком випадає – письменник, навпаки, дуже хотів надрукувати роботу. Створив її навесні 2022 року…
– Майже відразу, коли підбив свої враження від перших днів вторгнення, я розумів, що українці мали приблизно три дні, щоб прийти до таких же висновків, як і я… Я вважав: 175-200 тисяч на кордоні й на таку велику країну попертися? Не може бути! Поперлися… Літак над Полтавою кола намотував… Зупинимо, не зупинимо?.. Ті враження, страх, непередбачуваність майбутнього сиділи, мабуть, у багатьох із нас, якщо не в кожного в ці перші три дні. А потім там хлопнули, там колону розбили, там літак збили, там «привид Києва» десяток завалив, там партизани, там фермер якийсь викрав танк … Понеслось. Видихнули. Витримаємо. Переможемо. Буде важко, але переможемо. Я вважав, що ці перші три дні – унікальні. Вони вже ніколи не повторяться. Ми ніколи не будемо такими неготовими. Ми ніколи не будемо такими безпечними. І завжди будемо знати, якими ми є. Тому я з погляду історії, психології народу вважав за доцільне ці дуже важливі для нас і важкі три дні описати в книжці. Я писав зі своїх почуттів, своєї сім’ї. У мене дуже велике коло спілкування – практично зі всієї країни. І от практично зі своєї бульбашки спілкування – у когось те взяв, у когось се – я склав збірний образ. Наприклад, жінка боялася купатися голою – раптом снаряд влучить, чужі люди витягатимуть, а вона… Це розповіла знайома з Харкова, – каже письменник.
За його словами, унікальність книжки «Бабах на всю голову» в тому, що показаний збірний образ, увесь народ, спільні відчуття. У творі немає жодного імені чи географічної назви. І в будь-якому місті чи селі України будь-які жінка, чоловік можуть упізнати в змальованих образах себе. До речі, саме так сталося під час творчого вечора в Полтаві…
Передбачаючи, що от-от опиниться на фронті, Віталій Запека дуже поспішав завершити цю книжку, працював над нею до 16 годин на день, суміщаючи творчість із чергуванням у полтавській ТрО. Устиг, поставив останню крапку 28 травня. У видавництві робота сподобалася. Але… неформат. Щоб не вийшло, як в Оруела, довелося доповнювати розповідями, написаними ще за часів АТО…
У той же період антитерористичної операції, між іншим, з’явився й роман «Абсурд» – книга про те, як на нас впливають медіа…
– Я знаю, що вже існує «підпільний» клуб поціновувачів «Абсурду». Це мене дуже тішить. Я вважаю цю книжку своєю головною. Хоча вона й не найбільш популярна. Так у світі складається, що розумніше цінується менше, ніж емоційне. Але це нормальне явище, – зазначає автор.
Найбільш популярним романом у Віталія Запеки став «Цуцик». Наразі добігає до кінця вже 10-те перевидання цього твору й, цілком можливо, буде 11-те. Емоції книги зачепили видавців настільки, що шлях, який інші рукописи проходять за місяці, а то й роки, «Цуцик» подолав за 1 місяць і 21 день. Він дістався сердець тисяч читачів. Та, на жаль, не серйозних дядь і тьоть, котрі вирішують долю Шевченківської премії. Книгу внесли спочатку до переліку пів тисячі найкращих, потім у «довгий список» із 28 назв, далі в «короткий», де було вказано тільки дев’ять робіт. Лідирував серед них, якщо орієнтуватися на відгуки, саме «Цуцик», але… Перемогу віддали книзі, яку потім жодного разу не перевидавали… Хоча полтавці вкотре довели, хто насправді мав отримати премію – наявних примірників ледь вистачило на всіх охочих придбати твір після спілкування з письменником.
До речі, Тоша, який завдяки обкладинці став, мабуть, найзнаменитішим собакою в Україні після Патрона, як міг допомагав авторові представляти свої роботи. Разом із ним на творчий вечір Віталія Запеки прийшли й інші прототипи образів із книг: Полінка (із однойменного роману), її мама та бабуся. А от поява побратима «Лиса», завдяки якому з’явився один із персонажів «Героїв, хероїв та не дуже», стала для митця приємною несподіванкою й додала воєнних спогадів комунікації. Хоча перед тим Віталій Запека як військовий уже поділився своїми враженнями від перебування на фронті в Донецькій області:
– Лупашили доволі сильно. Але в них там постійна ротація. Десь місяць-півтора – і вони закінчуються. Присилають нове «м’ясо». Такі браві… Штурми… Доходило до маразму. Багнюка така, що від бліндажа до спостережного пункту 70 м ідеш пів години, а вони пруть в атаку. Найменше протрималися проти нас кадирівці. Спочатку так сильно хекали, грізні-грізні, а за два тижні сказали, що їх уже немає, попросилися на свій Кавказ. Їх відправили. Хоча були найбільш упаковані, найбільшою гидотою по нас стріляли: і фосфором, і касетами, і чим тільки не били… Із минулого місяця ми почали потроху переходити в атаки. Тільки облаштували позиції. Тільки видохнули, бо робота від світанку й поки лопата з рук не випаде. Тільки заспокоїлися, що позиція гарна, упорядкована, що вже нас просто так не візьмеш. А тут трапилося таке щастя – на півтора кілометри вперед пішли. Приходимо в нову посадку. Чистенька така. Копай, де подобається. А ми й згодні копати, аби тільки вперед-вперед-вперед…
матеріал підготував/ла: Дмитро Кравченко
